Наталія Ніколайчук

Народний художник України

+380 67 360 8444

10-20

Публікації

Про творчiсть Наталії Ніколайчук

«Там, де тихо й сліпуче» - таке дещо загадкове визначення дається тому самому «Блискучому світу», що став назвою грінівського роману, а в інших його книгах називається ще «Чудовою країною». У сучасній творчості Наталії Ніколайчук також – «тихо й сліпуче». Але починалося все набагато складніше…

1982

У 1982 р. вона закінчила Київський Державний художній інститут (майстерня книжної графіки професора Чебаника В. Я.). Її дипломною роботою став цикл ілюстрацій до роману Павла Загребельного «Смерть у Києві». Технікою виконання був обраний офорт. Це було передбачувано – адже саме офорт став чи не найпопулярнішою технікою в українській графіці 1970 – поч. 1980-х рр. Але далі ситуація, так би мовити, вийшла з-під контролю. Адже якщо для П. Загребельного найважливішою є проблема Влади, то для жінки-художника Наталії Ніколайчук на перший план виходить проблема людської жорстокості – поза політичної «доцільності» тих чи інших її проявів. Через три роки (1985 р.), під час навчання в аспірантурі Академії мистецтв СРСР (майстерня станкової графіки академіка Дерегуса М. Г.) була створена серія «Наддніпрянська лірика». Технікою виконання художниця знов-таки обирає офорт, але результат демонструє зовсім (певною мірою навіть демонстративно) інші можливості й грані її обдарування. Спільними були хіба що тяжіння до монументальності (яка на цей раз, втім, постійно і дещо парадоксально перепліталася з приблизної такої ж самої сили тяжінням до камерності, майже інтимності) і певного символізму. Одразу зазначимо, що саме ці дві якості виявилися для доробку Наталії Ніколайчук надзвичайно характерними, а в свій час стали основними.

1983-1990

Одразу після «Наддніпрянської лірики» (в усякому разі, вже в наступному році) відбулася рішуча відмова художниці від офорту на користь дещо несподіваного лінориту. Її нові твори стали спробою – досить сміливою, щоб не сказати – зухвалою – поєднати техніку із репутацією «плакатною» та суб`єктивні тонкощі, успадковані від «сімдесятництва». З`явилися серії “Будемо розумними» (1986), «Вдих життя» (1988; до речі, саме тут вперше виник образ Уквітчаної, який став для художниці одним з найлюбленіших), «Натхнення» (1989), триптихи «Він і Вона», «Конфронтація» (об. - 1990), аркуші «Двоє» (1988), «Чорнобильська Мадонна» (1990)…

1993-1994

Усі ці твори є чорно-білими. Третій, червоний колір, вперше виник, здається, у монотипії «Келих» (1993), що відкриває величезний ряд «лірично-символічних» натюрмортів – спочатку акварельних, потім – живописних, сповнених кришталевого посуду, розкішних квітів і фруктів, а головне - багатозначущих, навіть загадкових предметів (дзеркала, келихи й чаші тощо). Чорно-біло-червоним є й ще один твір, створений в цей час і, можливо, найдраматичніший в усьому доробку мисткині, - «Розправа» (1994).

1994, «Тектонічни зсуви»

У тому ж 1994 році в творчості Наталії Ніколайчук відбуваються навіть не зміни, а свого роду «тектонічни зсуви». Мисткиня залишається графіком, але графіка як друк (офорт, лінорит, монопитія) цікавить її все менше. І, навпаки, все більше уваги приділяє Наталія Ніколайчук графіці як малюнку. Дуже виразними є вже самі нові техніки, до яких тепер звертається художниця. Туш, перо із окремим акцентами срібної або золотої фарби. Фіолетові чорнила, перо, пензель, та ж сама срібна чи золота фарба. Фломастер (зазвичай одноколіровий). І, головне, - дві техніки, остаточна приналежність яких до графіки або до живопису й досі злишається під питанням: акварель і гуаш. Власне для Наталії Ніколайчук вони стали техніками скоріше живописними чи, в усякому разі, такими, що призвели до живопису, причому живопису – з точки зору техніки – найтрадиційнішого: полотно, олія. Крім того, відтепер мистецтво художниці стало кольоровим, більше того – різнокольоровим і багатокольоровим. Графік, яка майже десятиліття «розмовляла» лише мовою чорного та білого, вдало будує досить складні колористичні поєднання: блакитно-синьо-фіолетово-брунатне («Спокуса», «Етикет»), червоно-зелене («Червоне намисто») або навіть такі собі варіації на тему темного золота із рожевими, синіми та фіолетовими спалахами («Відчуття ночі»). Навіть традиціна чорно-біло-червона «тріада» набуває тепер зовсім іншого звучання («Ринок»).

"Зміна кола сюжетів"

Але, мабуть, найрадикальнішою стала зміна кола сюжетів. Не можна сказати, що вона стала абсолютно несподіваною. Чимало спільного можна знайти у нових творів із серіями «Будемо розумними!», «Вдих життя», «Натхнення», триптихом «Він і Вона». Але лише тепер Наталія Ніколайчук нарешті увійшла у власний простір, із власними законами, і населила його власними персонажами – ангелами, дівам, птахами, квітами та хмарами. Дуже характерно, що вже перші акварелі художниці охоплюють досить велике й різноманітне коло сюжетів – від, фактично, побутової сцени («Червони намисто», «Ринок») й елегантного арабеску - як казали в старому театрі, «картини» («Етикет») до екзотичних південних марень («Спокуса») і загадкових містерій, сенс яких можна лише приблизно вгадати, а ще точніше – відчути, як музичну мелодію або аромат («Відчуття ночі»). Зазначимо, втім, що найбільш плідними з цих чотирьох виявилися дві гілки – адже Наталія Ніколайчук і досі йде шляхом Театру та Ритуалу. Єдина ж мета зрілого стилю художниці – Гармонія. Сама художниця каже: «За моєю думкою, в основі всіх творчих процесів лежать основи гармонії в образотворчому мистецтві, композиція, композиційна режисура. Стрижнем професійної художньої освіти є знання закономірностей побудови композиції, яка об`єднує художній задум, ідею твору, архітектоніку композиції і засоби виразності». І ще: «Відродження дало мені гуманізм, романтизм – сюжети та символи, модерн – ритм, а експресионізм – композиійну пластику».

"Неповторний шлях"

Наталія Ніколайчук знайшла свій неповторний шлях, зайняла своє місце в дуже непростому та повному протиріч просторі українського постмодернізму. Це виявляється й у свідомій «концептуальності» її мистецтва останніх років, і в бажанні не приховувати, а навпаки, демонстративно «розкривати» шлях, що веде до творчої мети, і в особливій відкритості нових картин і графічних аркушів по відношенню до глядача, який має стати не просто споживачем, але й майже співавтором художника.

© Оксана Ламонова

Кандидат мистецтвознавства